1.3. МЕСОПОТАМСЬКІ КУЛЬТ І АСТРОЛОГІЯ
Релігії Месопотамії становлять особливий комплекс в історії людської цивілізації, який необхідно сприймати в цілості. Аналіз міфології шумерів, аккадців, вавилонян, ассирійців та інших месопотамських етносів показує їхній тісний взаємний зв'язок.
Кожна релігія основується на кількох основних фундаментах, серед яких важливе місце займає віровчення, моральний кодекс та обрядовість. Культ є вираженням віри і благочестя народу, зовнішнім проявом релігії. Обрядовість месопотамських релігій зосереджувалась навколо храмів. Майже всі стародавні міста світу будувалися за однаковим планом: в центрі міста знаходився храм, а навколо нього всі інші житлові, адміністративні та технічні будівлі. Храм і був центром міста, а отже, в одному місті споруджувався один храм одному Богу. Лишень згодом, після об'єднання різних міст в єдину державу та міграції населення, в місті могли з'являтися декілька храмів, проте тільки один знаходився в центрі міста, а інші в більшості розміщувалися в районах компактного поселення іммігрантів. Наявність одного храму у місті свідчить про первісний монотеїзм, який розчинявся зі зростом міжетнічних контактів.• ЗІКУРАТ
Типовими храмами в Месопотамії були зікурати. Вавилонське слово «зікурат» означає «гора Бога» або «небесний пагорб». Зі- курат мав форму східчастої піраміди, яка складалася з прямокутників, менші з яких накладалися на більші. На вершині зікурату знаходилася тераса, а на ній храм. Жерці піднімалися на вершину зікурату, на терасу навколо храму, щоби там скласти жертву. Зікурати завжди займали квадратну основу, а кожне місто намагалося збудувати якомога вищий та розкішніший зікурат, щоби показати величність свого Бога, а відповідно і свого міста. Коли євреї після падіння Єрусалиму були переселені до Вавилону, то величавість місцевого зікурату настільки їх вразила, що він назавжди закарбувався у їхній пам'яті у вигляді Вавилонської вежі.
Середньовічні художники почали зображати Вавилонську вежу у формі конусу, а картина Пітера Брейгеля-старшого «Зведення Вавилонської вежі» 1563 року на декілька століть стала еталоном зображення конусного зікурату. Навіть сьогодні, коли археологи знайшли руїни багатьох зікуратів і довели, що вони мали пірамідальну форму, більшість його художніх зображень конусні, а зведене у 1999 році приміщення Європарламенту у Страсбурзі будувалося за взірцем зображеної Брейгелем вежі.Перші зікурати почали з'являтися у шумерських містах у V тисячолітті до РХ, а в III тисячолітті до РХ їх почали будувати навіть в Еламі. Один із найвідоміших зікуратів знаходився у місті Ур та був посвячений місячному божеству Нанні. Розміри його основи були 62,5х43 метрів, висота 25 метрів, а товщина стін - 2,5 метрів. Його збудували з випаленої цегли. Найстаршим із віднайдених сьогодні зікуратів є залишки у Таппе Сіалк. Цей зікурат збудований у V тисячолітті до РХ і реконструйований у V-IV тисячоліттях. Найбільший зікурат знаходився у Вавилоні й посвячувався Мардуку. Сторони його основи мали довжину 90 метрів і 175 або 195 метрів; висота цього зікурату сягала 91 метра. Його будівництво тривало сорок років. Вавилоняни називали його Етеменанкі, що означало «наріжний камінь неба і землі». Саме його євреї називали Вавилонською вежею і описали у Біблії. Ете- менанкі мав сім ярусів, кожен із яких був обкладений обпаленою цеглою іншого кольору. На вершині знаходився храм Мардука, який називали Есаґіла. У святилищі Есаґіли розміщувалися золоті престол і ложе Мардука. На вершину Етеменанкі вели сходи, щоб жерці могли піднятися до жертовника. Храми давніх релігій - це помешкання Бога; людям заходити туди було заборонено, за винятком священиків, і то тільки у виняткових випадках. Жертовники встановлювалися перед храмом, і саме там складалися жертви.
Сьогодні збереглися мало відомостей про те, як саме вони виглядали. Однак є підстави стверджувати, що на зікуратах спалювалися жертовні тварини.
Необхідно відзначити, що думка, начебто люди спалювали всю тварину на храмовому жертовнику, хибна. Безперечно, існували й жертви-всепалення, однак вони були дуже рідкісними, і відбувалися переважно у дні покаяння. За інших обставин жертва сприймалася не як данина Богу, а мала значно глибше духовне значення. Жертвоприношення - це спільна трапеза людини з Богом. Люди в давнину вважали, що символом найбільшої відданості є спільна трапеза. Й донині існують звичаї вітати гостей хлібом і сіллю, а святкування супроводжувати спільними трапезами. Такі звичаї мають релігійне джерело - єднання Бога і людини у спільній трапезі. Коли люди приносили в жертву тварин, останніх заколювали, розбирали, виокремлюючи ті частини, які спалювалися на жертовнику, ті, які залишалися священикам, і ті, які споживали люди, котрі принесли жертву. При цьому на жертовнику спалювалися зазвичай ті частини тварини, які не вживаються в людський раціон. Розділення жертви та її спільне споживання було символічним перебуванням за одним трапезним столом із Богом. Жертвували тільки найкращих тварин, позбавлених будь-яких тілесних ушкоджень та каліцтв.Храми були не тільки місцем молитви і жертви, а й місцем зосередження жерців. Першим завданням жерців було звершення жертвоприношень та богослужінь, моральне наставляння народу. Особлива роль жерців полягала також у збереженні та переданні знань. Стародавні храми були своєрідними університетами тогочасної науки. Необхідно зважити, що писемність і вченість були потрібними передовсім жерцям для запису священних текстів та богослужбових приписів. Жерці часто були літописцями, укладачами підручників, письменниками, астрономами тощо. Храмові володіння дозволяли жерцям відмежуватися від фізичної праці, що вивільняло час для науки. Влада жерців у стародавньому суспільстві ґрунтувалась, передовсім, на їхньому авторитеті найосвіченіших людей свого часу. Жерці були хранителями знань. Старше покоління жерців передавали знання молодшому поколінню. Перш, ніж почати підготовку, кандидати проходили обряди ініціації.
Жерці не передавали знання всім, оскільки вважали, що істину дарував людям Бог, і для її сприйняття потрібно бути готовим, щоби не спрофанувати сакральне. Месопотамські жерці створили свою єрархію. Так, на чолі шумерського жрецтва стояв священик, який носив титул «енсі». Слово «енсі» складається з двох частин: «ен» означає «пан», а «сі» - «закладати». Це дає підстави вважати, що титул «енсі» вказує на завдання його носія керувати закладенням і будівництвом храмів. Відповідно, енсі були архітекторами. Та- кий зв'язок священства з будівництвом зустрічається в різних культурах. У Римі верховного жерця, а згодом також імператора, наголошуючи на його верховному священстві, називали pontifex maximus (великий будівельник мостів). Оскільки в деяких шумерських містах жрецьку функцію перебирали царі, то титул «енсі» отримав також політичне значення.• КУЛЬТ ІНАННИ
Особливе місце у месопотамській релігії займають культи Інанни. Оскільки до сфери опіки Інанни, серед іншого, належала плідність, то в її культі присутні обряди, пов'язані зі статевістю. При храмах Інанни перебували жриці, які здійснювали статеві акти як релігійні обряди. Ці ритуали були покликані забезпечити плідність природи. З поширенням шумерських культурних впливів, культ Інанни поширився по всьому Близькому Сході та Середземноморському побережжю і Аккадці називали цю богиню Іштар, фінікійці Астартою, а в греко-римському світі її ім'я було Венера. Обряди в її честь називають сакральною проституцією, а її жриць - жрицями кохання. Оскільки жриці цієї богині переносили специфічні захворювання, то й до сьогодні ці захворювання називають венеричними, а галузь медичних наук, яка займається дослідженням і лікуванням цих хворіб - венерологією. Оскільки Венера першою з'являється на вечірньому небі та останньою згасає вранці, її почали вважати носієм світла, а латиняни називали її Lucifer, що походить від латинських слів «lux» (світло) та «fero» (нести). Християни, прогледжуючи моральний занепад, пов'язаний із культом Венери, перенесли її титул «Люцифер» на диявола.
• СВЯЩЕННІ ДНІ
Месопотамський культ, які і будь-який інший, містив у собі священні дні - релігійні святкування. Для розуміння сутності месопотамських свят необхідно відзначити, що цілісної месопотамської релігії ніколи не існувало. Кожне стародавнє шумерське чи аккадське місто мало власну релігію з окремим храмом і вірою в окремого Бога. Навколо міського храму створювався специфічний культ, притаманний тільки цьому храму, а також храмове священство. У Месопотамії, як і в більшості стародавніх цивілізацій, не існувало загального священства, а лише священики конкретного храму. Наприклад, священики міста Ур були пов'язані тільки з храмом міста Ур, виконували обряди, які склалися у їхньому храмі, святкували свята свого Бога, і не мали жодного відношення до храму міста Урук або Вавилону. Після об'єднання міст в єдину державу, змінилася ситуація в міфології, але не в культі. Для збереження цілісності й укріплення держави потрібно було створити спільну міфологію. Богів об'єднували або методом їх ототожнення, або обґрунтуванням родинних зв'язків між ними. Однак на культі це майже не відбилося: кожен храм далі залишався окремою структурою з відмінним обрядом і звичаями. Місто, яке піднімалося на панівне становище, намагалося популяризувати свій храм і свій культ. Царі особисто брали участь у храмовому культі свого міста, а також у містах особливого політичного та культурного значення. Відвідувати святкові церемонії в чужих містах почало вважатися нормальним, проте в різних містах святкувалися різні свята. Щоби взяти участь у святкуваннях Мардука, потрібно було піти до Вавилону, оскільки свята були пов'язані з конкретним храмом: ті свята, які святкувалися у храмі Мардука у Вавилоні, не святкувалися більше ніде. Те саме стосувалося священиків. Жерці міста, яке домінувало, користувалися найбільшою повагою, а також фінансуванням із державного бюджету, проте не мали прямої влади над жерцями інших міст.
Незважаючи на різнорідність культів, деякі релігійні святкування стали в Месопотамії особливо популярними.
Найважливішим святом, яке поширилося майже по всьому Міжріччі, було Акіту. Найдавніші відомості про його святкування походять з міста Урук. Там його називали Акіту-шунунум (свято посіву). Сама назва говорить про те, що ці святкування були приурочені польовим роботам. Його святкували у березні-квітні. В інших містах Месопотамії поширився звичай святкувати свято Аті- ку-шекінку (свято ячменю), яке також пов'язувалося з культом плідності. З об'єднанням шумерських та аккадських міст ці свята ототожнилися і стали найпопулярнішими у всьому Дворіччі. Свято Акіту було також святкуванням Нового року, оскільки в давнину святкування Нового року пов'язувалося з плідністю, а також відродженням природи. Святкування Акіту тривало одинадцять днів, у кожен із яких звершувалися ритуали за чіткими обрядовими приписами. В кожному місті це святкування мало свої особливості з наголосами на культі власного бога. У Вави- лоні центром святкувань Акіту був Мардук, а також божества, які займали чільне місце в офіційній міфології. Центрами вавилонського святкування Акіту був Есаґіла, тобто храм Мардука у Вавилоні, та Біт Акіту (Дім Нового року). Церемонії першого дня Акіту невідомі. На другий день верховний жрець Мардука спускався у священні води Євфрату для ритуального очищення. Після обряду очищення жрець відправлявся до храму Есаґіли, в якому урочисто відкривав двері й катапетасму (завісу) храму зі словами «Владико, визволи твоїх синів від усіх турбот. Охорони твій дім Есаґілу». Опісля починались храмові святкування в супроводі музики та духовних пісень. У третій день відбувались такі самі церемонії, як і в другий день. В четвертий день Акіту верховний жрець читав молитви, які завершував словами: «Пегасе, Есаґіла - це образ Неба і Землі; зійди тричі на Есаґілу». Після заходу Сонця до святкувань приєднувався цар: він прибував до храму Набу, де отримував від священика царські клейноди. Впродовж ночі священики читали епос «Енума Еліш», а катапе- тасма храму була зачинена. П'ятий день починався з молитов, які закінчувалися вигуком першосвященика: «Чи є інший Бог, окрім мого Бога?» Народ відповідав: «Ні!», на що священик виголошував «Ні? Ніхто не є як мій Бог!» Ці слова ритуалу показують глибокі духовні підґрунтя месопотамської релігії, в основі якої лежав монотеїзм. Опісля цар і верховний жрець підходили до статуї Мардука. Цар знімав зі себе зброю, клейноди і корону та схилявся перед Богом, а священик його запитував: «Чи ти допустився переступу або згрішив?», і в цей час священик вдаряв царя. Цар зі сльозами відповідав: «Я завжди діяв без гріха». Під час цього обряду цар символізував увесь народ і каявся за його гріхи. Він повинен був відчути, що саме на ньому лежить відповідальність за моральне і духовне життя народу, а також, що він перед Богом звичайний грішник. Шостий і сьомий дні відзначалися пишними процесіями зі статуями богів. Восьмий день - це день молитви за Мардука, яка символізує описану в «Енума Еліш» подію, коли боги віддали свою владу Мардуку та проголосили його Верховним Богом. Опісля статуї богів заносили на човни і везли по Євфраті, щоби люди в інших містах могли їх бачити. В той час співали гімни, в яких ставилось питання, чому боги пливуть на човнах, а боги відповідали: «Тому що ми завжди повинні бути там, де Мардук. Ми повинні йти за ним і виконувати його накази». Дев'ятий і десятий дні присвячувались подячним молитвам за прожитий рік і проханням про благословення в новому році. Після заходу Сонця десятого дня відбувався обряд Священного Шлюбу, під час якого цар, який у цей момент символізував Мардука шлюбувався з Іштар. Ціллю цього обряду було забезпечити благополуччя народу в новому році. Під час святкування Акіту до Мардука майже не звертаються по імені, оскільки вважалося, що його ім'я священне, і тому його не можна вимовляти, щоби не спрофанувати. Це ім'я замінювали титулом Бел (Господь). Згодом цей титул переріс у ханаанській міфології у титул «Ваал».• АСТРОЛОГІЯ
Одним із важливих аспектів месопотамського культу була астрологія. Найбільшого розквіту вона зазнала в час панування у Вавилоні халдеїв. Саме тому слово «халдей» перенеслося з означення народу на окреслення астрологів і чаклунів. Месопо- тамці помітили, що на зоряному небі відбувається рух, який підкоряється певним закономірностям. Зокрема, мудреці Міжріччя помітили, що рухомі зорі (Сонце, Місяць, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн) щороку проходять на зоряному небі однаковий умовний шлях. Оскільки вони дотримувались геоцентризму, тобто вважали, що Земля знаходиться в центрі Всесвіту, то інші небесні тіла сприймалися як рухомі, а сузір'я - як нерухоме зоряне небо. Приблизно за рік Сонце вимальовує на зоряному небі коло, яке сьогодні називають екліптикою. На цій уявній лінії містяться дванадцять сузір'їв; принаймні саме таку їх кількість спостерігали месопотамці. Ці сузір'я ділять екліптику на дванадцять рівних відрізків. Оскільки їх називали назвами тварин, то екліптику греки почали називати ζωδιακός κύκλος (звірине коло), а самі сузір'я - зодіакальними. Звідси й назва «знаки зодіаку». Спостереження за зодіакальними сузір'ями називають гороскопом, що походить від грецьких слів «ώρα» - час і «σκοπέω» - спостерігати. Месопотамські астрологи, як і сучасні, визначали знак зодіаку для кожної людини: особистим знаком зодіаку вважалося те сузір'я, у сфері якого знаходилося Сонце в час народження людини. Астрологи вірили, що знак зодіаку впливає на характер і долю людини. За цими методами також намагалися передбачати майбутнє. Якщо людина, до прикладу, народилася під знаком Рака, тобто в момент її народження Сонце на зоряному небі накладалося на сузір'я Рака, то затемнення сузір'я Рака іншими планетами начебто звіщає про певні події в її житті. Наприклад, якщо сузір'я Рака затемнюється Венерою, а Венера (Інанна, Іштар) вважалася богинею кохання, то в гороскопі астрологи напишуть, що в той час таку людину очікують успіхи в коханні. Існує 12 знаків зодіаку:
| назва | AamuHOK) | ερρυκοο | символ | період |
| Овен | Aries | Κριός | 20.03-19.04 | |
| Телець | Taurus | Ταύρος | 20.04-20.05 | |
| Близнюки | Gemini | Δίδυμοι | Π | 21.05-20.06 |
| Рак | Cancer | Καρκίνος | S3 | 21.06-22.07 |
| Лев | Leo | Λέων | до РХ. Ці записи розповідають про хеттського царя Анітту, який вважається першим правителем Хеттської імперії. Ассирійці занесли до хеттів месопотамський клинопис. Імперія хеттів почалась із завоювань царя Пітана, який був батьком Анітти. Як і більшість давніх народів, хетти організували численні малі незалежні міста-держави, які внаслідок завоювань, об’єдналися в єдине політичне утворення. Пітана царював у місті Кушшар, а згодом завоював Каніш, куди й переніс свою резиденцію. Анітта продовжив справу батька, завойовуючи все нові землі. Найголовнішим завоюванням Анітти стало місто Гаттуша, яке він приєднав до своєї держави, але яке згодом, через 150 років, стало столицею Хеттського царства. Після смерті Анітти, історія хеттів обривається; археологічні джерела мовчать. Відомо тільки, що Хеттське царство знову розсипалося на численні міста-держави. Першим царем, резиденція якого знаходилася у місті Гаттуша, був Гаттушілі І, правління якого тривало у 1565-1540 роках до РХ, і заслугою якого були численні завоювання хеттських та сусідніх міст, а також політичне й економічне укріплення держави. Наступником Гаттушілі став його племінник Муршілі І (15401530), який увійшов у історію як видатний завойовник. Саме він приєднав до імперії сирійські міста і напав на Вавилон, який знаходився 1200 км. від Гатгуші. Ця війна призвела до падіння династії Хаммурапі у Вавилоні. Муршілі І загинув від руки зрадника або внаслідок змови оточення. Після його смерті держава ввійшла в епоху політичної кризи внутрішніх міжусобиць, які значно послабили країну. Новий злет імперії відбувся за правління царя Шуппілуліми І. Цар реформував політичний устрій, досяг стабільності в державі, відбив зовнішніх ворогів Азвару і хуритську Міттані, завоював майже всю Малу Азію та Сирію. Внаслідок завоювання Передньої Азії Шуппілуліма впритул уперся до кордонів Єгипту, який у той час володів Південною Сирією, що створило небезпеку для цілості Єгипту. Зустріч двох світових імперій на одній території неодмінно призвело до великої війни. У 1274 році до РХ війська хеттського царя Муваталлі ІІ та єгипетського фараона Рамзеса ІІ зустрілися в битві під Кадешом. У битві ніхто не переміг і вона завершилась мирним договором. Це - перший в історії людства мирний договір; його уклали хеттський цар Гатушілі ІІІ і фараон Рамзес ІІ у 1259 році до РХ. Сьогодні цей текст найстаршого мирного договору вважається символом миру, а його копія вивішена у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. В час правління автора першого в історії мирного договору, царя Гатушілі ІІІ і його сина Туталії ІУ, Хеттське царство зазнало свого останнього розквіту. Після 1200 року до РХ Хеттське царство ввійшло в епоху занепаду і поступово розділилось на численні малі князівства, повільно зникаючи з карти світу. • ПАНТЕОН Релігійні уявлення хеттів формувались відповідно до історичних перипетій, які пережив цей народ. Незважаючи на оригінальність хеттської цивілізації, вона увібрала в себе чисельні елементи різних культур, які вплинули на її формування. Хетт- ська культура включила в себе сегменти культури індоєвропейських предків хеттів, елементи культури древніх анатолійських хаттів, а також кількох народів, які мешкали по сусідству від хеттів. Із хеттських джерел можливо відтворити деякі елементи хаттської релігії, картина якої, однак, залишається не повною, оскільки історія та звичаї хаттів мало відомі сучасній науці. І навіть те, що сьогодні відомо про хаттів дійшло до нас крізь призму хеттської культури. В центрі хаттського пантеону стояло верховне божество жіночого роду на ім'я Ештан. Її ім'я означає «Сонце». На відміну від сусідніх народів, у хаттів на чолі пантеону стояла богиня, а не бог, а також хатти не мали солярного божества чоловічого роду. Ештан вважалася також матір'ю богів і відзначалася особливим статусом. До її імені додавали слово «каттаг», що означає «цариця». Цей термін у відношенні божества підносив Ештан понад усім сущим і божествами, які вважалися похідними від Ештан. У хеттському пантеоні хаттська Ештан отримала ім'я Іштану, і в її честь було іменоване місто Іштанува. Чоловіком Ештан вважався Тару, якого також називали Шару, а хетти дали йому ім'я Тарунна. Він був божеством погоди і батьком богів. Панування над дощем, блискавкою і громом надавали Тарунні особливий статус в пантеоні, оскільки життя людей на півострові та побережжі великою мірою залежало від погодних умов. Символом Тарунни був бик. Зв'язок бога погоди з биком зустрічається в різних культурах: непоодинокі давні народи помічали аналогію між ревом бика та звуком грому. Від імені Тарунни походять слова семітських мов, а також латинське «taurus» і грецьке «таирор», що означає «бик». В міфах Ештан часто зустрічається у супроводі своєї дочки Ме- зули, яку іменували епітетом Таппіну, що означає «її дочка». Богом Місяця у хаттському пантеоні був Кашку, якого хетти згодом ототожнили зі своїм місячним божеством на ім'я Арма. Ще одним хаттським божеством погоди був Таліпіну, якого хетти називали Теліпіну. Він також вважався богом плідності. Його символом вважали дуб. Лувійці ототожнювали його зі своїм богом Варвалійяш, який у лувійському релігійному культі зайняв вагоме місце. В хаттському пантеоні зустрічається також бог меча Шулінкат- те, якого ототожнювали з месопотамським богом Нергалом. Сином Шулінкатте вважався бог погоди з Нерака, ім'я якого не збереглося. Різні міфи приписували йому різних дружин. Богом війни хатти вважали Вурункатте, який ототожнювався з месопотамським богом війни Забабою. З хаттської традиції до хеттського пантеону перейшли й інші божества, про яких, однак, не збереглося достатньо інформації. У хеттському пантеоні, який склався на основі об'єднання в єдиній державі численних племен та включення божеств сусідніх народів, налічувалося понад тисячу божеств. На чолі пантеону стояв Тарунна, який увійшов у хеттський пантеон із хаттського, і який у хаттському пантеоні був чоловіком верховної богині Ештан. Тарунна зберіг свою основну функцію - бог погоди, дощу, блискавки і грому. Оскільки Та- рунна панував над погодою, від якої безпосередньо залежав достаток народу і захист від голоду, то він швидко став най- популярнішим божеством у хеттському пантеоні й очолив його. Тарунна надавав владу царю, який повинен був управляти державою від його імені; він також оберігав кордони країни. Зображувався Тарунна з бородою, в конусній короні та з блискавками в руці. Як і хуритський бог погоди Тешшуб, Тарунна на зображеннях стоїть на двох священних горах Намні і Гацці. Його дружиною вважалася Богиня Сонця з Арінни, названа так, оскільки центром її культу було місто Арінна. Джерелом культу цієї богині був хаттський культ Ештан. Деякі хеттські джерела називають цю богиню іменем Іштана, що споріднює її з хаттською Ештан. У минулому дослідники хеттської культури вважали, що Іштана є солярним божеством чоловічого роду, однак сьогодні дослідники більш схильні вважати, що Іштана є іменем богині з Арінни. Проте й сьогодні гіпотеза, відповідно до якої Іштана і богиня з Арінни є однією постаттю, не повністю заперечена. Міфи також згадують про дітей Тарунни. Його сином вважався Теліпіну, в образі якого відобразився хаттський бог Таліпіну. Цей бог розділяв із батьком його функції панування над погодою, однак в його образі наголос робився на опіці над плідністю природи, яку він забезпечував погодними умовами. Містом культу Теліпіну була Тавінія. Дочкою Тарунни та Іштани була Мезула, культ якої, однак, мав тільки локальне значення: вона часто з'являється поряд із Іштаною, але рідко сама. Ще однією дочкою Тарунни вважалася Інара, центром культу якої було місто Хаттуша. Вона панувала над природою і дикими звірами. Синами Тарунни були також бог погоди із Зіппаланди і бог погоди з Неріку. Видається, що різні хеттські племена тісно пов’язували Бога з погодою, як найважливішим для їхнього побуту вираження сили Бога. Як це часто траплялося у давнину, кожне плем’я іменувало Бога по-своєму, а коли хеттські племена злилися в єдиній державі, формування пантеону стало найпростішим засобом узгодження релігій. В результаті, в цьому пантеоні з’явилися декілька богів природи, однак усі вони підпорядковані Тарунні, по- заяк саме Тарунна очолив пантеон офіційної державної релігії. • МІФ ПРО ІЛЛУЯНКА Вагомі відомості про міфічні уявлення давніх народів розкривають тексти, які були священними. Релігія хеттів залишила декілька записаних міфів, які розкривають релігійні погляди населення Анатолії. Одним із таких текстів - це міф про Іллуянка, який читали щороку під час святкування Нового року. Цей міф зберігся у двох редакціях. Перша редакція розповідає про дракона Іллуянку, який вступив у бій із Тарунною. В бою переміг Іллу- янка. Тарунна прагнув помсти. Йому на допомогу прийшла його дочка Інара. Вона організувала великий бенкет, на який запросила Іллуянку і його дітей. На допомогу Інара покликала людину Хупасія. Коли Іллуянка і його діти оп’яніли, Хупасія зв’язав їх, а Туранна повбивав. За цю допомогу Хупася став коханцем Інари; вона поселила його у віддаленому замку, де він міг користуватися різними благами, але йому було заборонено дивитися через вікно. Одного разу Хупасія не стримався і поглянув у вікно, крізь яке він побачив свою дружину і дітей. Відчувши тугу за родиною, він попросив Інару його відпустити. Хоч закінчення міфу не збереглося, однак є достатні підстави вважати, що Інара вбила Хупасію. Друга редакція міфу більш заплутана. Боротьба Тарунни і Іллуянки завершилася перемогою дракона. Жорстокий Іллуянка вирвав у Тарунни очі і серце, залишивши його немічним і беззахисним. Опісля Тарунна одружився з дочкою бідняка, від якої в нього народився син. Коли син виріс, то одружився з дочкою дракона Іллуянки, а в придане попросив серце і очі свого батька. Отримавши свої органи, Тарунна знову вступив у бій із драконом Іллуянкою, і на цей раз переміг. Тарунна вбив Іллуян- ку і всю його родину, включно із власним сином, оскільки той тепер був членом родини дракона. Свято Нового року в багатьох давніх народів був днем перемоги добра над злом, Бога над злим духом. Саме тому в різних культурах в день Нового року читали текст про боротьбу двох контрадикторних сил буття. МІФ ПРО ТЕЛІПІНУ Ще один міф, який зберігся з давніх часів - це міф про Теліпіну. В цьому міфі розповідається, що Теліпіну, до влади якого належало володіння плідністю, неочікувано зник. У час відсутності Теліпіну у світі нічого не народжувалося, що збентежило богів. Вони вислали бджолу, щоби вона знайшла Теліпіну. Бджола й справді його відшукала, і побачила, що він мирно спить. Щоби його розбудити, бджола його вжалила. Це настільки розлютило Теліпіну, що він у люті руйнував усе на своєму шляху. Боги перелякалися, і щоби його заспокоїти були змушені застосувати чаклунство. Отже, хетти - це народ, який поселився в Малій Азії, злившись із анатолійськими аборигенами - хаттами. Культура хеттів поширювалась унаслідок формування Хеттської імперії та успішних завоювань, якими вони дійшли аж до кордонів тогочасного Єгипту. Хеттська релігія ввібрала в себе численні здобутки хаттів та сусідніх народів, які розташовувались в Малій Азії. В результаті такого синкретизму вірування хеттів були нечіткими та насиченими подекуди суперечними міфологічними сюжетами. На чолі хеттського пантеону опинився бог Тарунна, до сфери безпосереднього панування якого належала погода. Хеттська міфологія зуміла поєднати божества різноманітних культур в рамках родинних відносин.
Источник:
Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том другий. - Жовква: Місіонер,2019. - 608 с.. 2019
Еще по теме 1.3. МЕСОПОТАМСЬКІ КУЛЬТ І АСТРОЛОГІЯ:
-
История религий -
-
Антропология -
Безопасность жизнедеятельности -
Биология -
Бухгалтерский учет -
География -
Деловое общение -
Журналистика и СМИ -
Информатика, вычислительная техника и управление -
История -
Конфликтология -
Медицина -
Науки о земле -
Политология -
Право ЕС -
Право РФ -
Право України -
Психология -
Религиоведение -
Технические науки -
Физика -
Филология -
Философия -
Финансы -
Экология -
Экономика -
Юриспруденция и право -
|