Індустріальна складова сталого розвитку: виклики формування в Україні в контексті деіндустріалізації економіки

Індустріальний розвиток світового господарства впродовж ХХ і початку ХХІ століття чималою мірою визначив практично усі сучасні глобальні суперечності і проблеми людства - економічні, соціальні, демографічні, екологічні, - які створили підґрунтя для формування ООН сімнадцяти цілей сталого розвитку (ЦСР) для усіх країн на найближчі десятиліття.

Увага до індустріальної складової сталого розвитку з боку міжнародного співтовариства зовсім не випадкова. Оскільки саме з розбудовою високотехнологічного «розумного» і «зеленого» промислового виробництва, слід пов'язувати подолання проблем світової бідності і колосального майнового розшарування населення, голоду, забезпечення високого рівня охорони здоров’я, подолання негативних наслідків змін клімату та екосистем. Саме через розвиток означеного виробництва людство отримає недорогі і чисті джерела енергії, створить кожному достойне робоче місце, умови праці та її гідну оплату. Саме така промисловість визначає потребу в отриманні людиною якісної освіти і зумовлює її високі доходи у майбутньому, що дає поштовх для розвитку системи освіти і здобуття нових знань і навичок. Не викликає сумніву, що матеріальною основою розбудови інфраструктури є промислова продукція, а відповідальне безвідходне і ресурсно-заощадливе споживання і виробництво безпосередньо лежать у площині винайдення нових більш ефективних форм організації бізнесу та видів промислової діяльності.

У такому руслі мала б розвиватися і вітчизняна промисловість. Це зняло б з порядку денного (і можливо не спровокувало б виникнення) більшість масштабних соціально-економічних проблем, які тривалий час супроводжують життя українського суспільства.

Тому, перед тим, як вести мову про переведення вітчизняної економіки на рейки сталого розвитку і досягнення його цілей, для України первинним і ключовим завданням є подолання деіндустріалізації національного господарства. У цьому зв’язку пошук її витоків потребує окремої уваги.

Причини деіндустріалізації у вітчизняній економіці часто пов’язуються із так званою «трансформаційною ломкою» - процесом переходу від радянської адміністративно-планової до ринкової економіки та труднощами, об’єктивно зумовленими цим переходом. Проте, на наш погляд, такі причини не варто пов’язувати лише із цим. Наприклад, Китай, переслідуючи, як і Україна, мету створення ринкової економіки, рухався у протилежному від нас напрямі і за ту саму чверть століття з відсталої країни перетворився на індустріального лідера світу.

Для виявлення причин деіндустріалізації української економіки можна було б спробувати скористатися підходом, що пропонує ЮНІДО для аналізу успішності промислового розвитку країн [8, с. 10-13]. Він оперує лише наявністю ресурсів в країні - капіталом, трудовими, природними і енергетичними ресурсами, продуктивністю праці (технологіями). Очевидно, що такий ресурсний підхід явно обмежений. Він більш-менш прийнятний для пояснення зростання промислового виробництва, проте незадовільний для пояснення його деградації, особливо в таких країнах, як Україна, що мають інверсійний характер економічних перетворень.

Відтак серед визначальних причин (детермінант), що, з одного боку, зумовили занепад вітчизняної промисловості, а з іншого - лежать в основі її відновлення у перспективі, можна назвати: інституційно-політичні, організаційно-управлінські, зовнішньоекономічні, структурно-виробничі, фінансово-інвестиційні, інноваційно-технологічні, соціальні.

Інституційно-політичні детермінанти стали каталізатором змін в Україні та стосувались перетворень в системі відносин власності - перегляді формальних і неформальних норм стосунків між суб’єктами з приводу їх претензій на обмежені ресурси і на доходи від їх використання. Офіційно реформа інституту власності звелася до номінальної заміни власника з державного на приватного шляхом прискореної масової приватизації. При цьому не було належного обґрунтування її способів і механізмів, нормативно-правового і організаційно-управлінського забезпечення, не ураховувалися наявні «провали» і ще не сформованого ринку, і ще не пристосованої до нього держави. Тому радянське майно практично задарма було приватизовано колишньою партійно- господарською елітою, кримінальними авторитетами, новоспеченим ділкам. В результаті, на початку 2000-х рр. в Україні виникла і укріпилась кримінально-олігархічна модель держави, у якій політичну і економічну владу де-факто і де-юре здобула ця нечисленна група осіб, перетворившись на олігархів. Сформувались олігархічні клани, постійно конкуруючі між собою за сфери впливу, державні ресурси, національне багатство.

Зрештою це призвело до автономізації та відокремлення держави від суспільства, повного ігнорування першою інтересів останнього й укріплення не представницької, а «фасадної» демократії. Виник феномен приватизованої олігархією держави, сформувалися явища неефективного та нелегітимного власника, розмитих та незахищених прав власності з поширенням неправомірного («рейдерського») відчуження власності, тіньової економіки та політики, «проїдання» власності. Партикуляризм став основною формою стосунків між державою та суб’єктами господарювання, відповідно з’явився широкий спектр джерел непродуктивних і «не інноваційних» рентних доходів олігархії та бюрократії на тлі відторгнення суспільством офіційної держави. Подібні явища у сукупності призвели до поглиблення майнового розшарування суспільства, масштабних соціальних катаклізмів, стали ключовим демотиватором для ефективної господарської діяльності переважної більшості суб’єктів.

Відповідно, інституційно-політичні детермінанти тісно переплелися із організаційно-управлінськими. Структура виконавчої влади, управлінські рішення, а також модель економічної політики держави безпосередньо стали визначатися запитами олігархії та їх бізнес-груп. Управління промисловістю набуло еклектичності, не має цілісності і стратегічної виразності, підпорядкованості суспільним інтересам. Воно розпорошено між окремими міністерствами та відомствами, створеними за галузевим чи функціональним принципом у тісній залежності від спеціалізації зазначених бізнес-груп [11].

Олігархія повністю контролює великі державні компанії в промисловості, призначаючи їм через міністерства свій менеджмент, примушуючи їх укладати зі своїми структурами завідомо непаритетні господарські контракти - збиткові для підприємств та надприбуткові для себе.

За таких обставин, формування ефективної, цілеспрямованої і функціонально організованої системи державного управління, орієнтованої на запити суспільства, унеможливлюється. Відповідно, можна говорити, що внаслідок «зрощування» олігархічного бізнесу з державним управлінським апаратом та підпорядкування діяльності останнього інтересам першого, система державного управління радянського зразка не була демонтована, а лише модифікувалась з адміністративно-планової у адміністративно-олігархічну.

Інституційно-політичні та організаційно-управлінські детермінанти з одного боку сформували модель взаємовідносин України із зовнішнім світом, але водночас їх характеристики значною мірою самі формувались під впливом зовнішньоекономічних детермінант. Скасування державної монополії на експортно-імпортну діяльність і прискорена масштабна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності з повним відкриттям внутрішнього ринку для іноземних товарів і послуг на початку 1990-х рр. стали шоковим потрясінням для української економіки, що чималою мірою заклали довгострокові деструктивні тренди не лише у реальному секторі, але й у фінансовій та соціальній сферах. Більшість підприємств переробної промисловості не витримали натиску іноземної конкуренції ні на внутрішньому, ні тим більше на зовнішньому ринках.

Строки та глибина зовнішньоекономічної лібералізації жодним чином не прив’язувались до необхідності завчасного проведення модернізації та реструктуризації виробництва, причому за активної фінансової та організаційної підтримки саме держави на тлі нерозвиненості ринку капіталу та фінансового сектору. Вважалося, що така лібералізація сама стане потужним стимулом для модернізації. Вочевидь цього не сталося, а навпаки, можна підтримати висновки ЮНІДО, що це виявилось для таких країн, як Україна, однією з причин деіндустріалізації [8, с. 9]. За декілька років українська економіка стала найбільш відкритою в світі з часткою експорту та імпорту у ВВП близько 50%, причому з переважанням останнього над першим. Внаслідок своєї надмірної орієнтації на зовнішні ринки динаміка розвитку вітчизняної економіки потрапила у жорстку прив’язаність до циклів світової кон’юнктури на товари, що становлять основні статті українського експорту, - недорогоцінні метали та вироби з них, зернові культури [13].

За останніх 15 років товарна структура вітчизняного експорту та імпорту зазнала помітних змін, проте не на краще: зросла аграрно- сировинна складова експорту і промислова високотехнологічна складова імпорту. Зміщення у товарній структурі експорту та імпорту є сукупним результатом дії як внутрішніх інституційно-політичних і структурно- виробничих чинників, так і зовнішніх політико-економічних, а з 2014 рр. і воєнно-політичних чинників. Внутрішні інституційно-політичні чинники зумовили викривлення інвестиційної мотивації суб'єктів господарювання, зробили інвестиційну діяльність непривабливою і занадто ризикованою, як з точки зору загострення дилеми вибору пріоритетів вкладання капіталу, так і з точки зору суттєвого обмеження переважній більшості суб'єктів можливостей доступу до інвестиційних ресурсів і подальшого розпорядження отриманими прибутками. Відповідно відтворювальні процеси у виробництві зупинились, його технологічна відсталість і рівень зносу продовжили прогресувати, що на тлі зовнішньої відкритості зумовило витіснення вітчизняного виробника з внутрішнього ринку, насамперед непродовольчого, і його подальшу практично безальтернативну орієнтацію на світові сировинні ринки. Так, у 2016 р. у товарній структурі роздрібного товарообороту товари вітчизняного виробництва домінували лише у продовольчій групі із сукупною часткою 85,2%. Самі ж продовольчі товари становили 41,1% обсягу роздрібного товарообороту, решта (58,9%) припадала на непродовольчі товари, а продукція вітчизняного виробництва у цій групі становила лише 39,3%. За більшістю видів непродовольчих високотехнологічних товарів частка вітчизняного виробництва була мізерною. Наприклад, частка автомобілів вітчизняного виробництва становила лише 4,3% їх загального обсягу продажу, тоді як самі обсяги продажу автомобілів посідали четверту позицію на роздрібному ринку (4,8%). Ринок телекомунікаційного устаткування, мобільних телефонів, аудіо- та відео обладнання, комп'ютерів та програмного забезпечення, практично повністю був представлений продукцією іноземного виробництва. Частка іноземної продукції на ринку одягу та взуття становила понад 95%, побутових електротоварів 90%.

Деформації у системі прав власності зумовили суттєве звуження горизонту планування діяльності суб'єктами господарювання, тому інвестиції у виробництво як форма відкладеного споживання за таких умов стали недоцільними і суб'єкти почали вибудовувати свою діяльність за стратегією «швидких грошей». Саме тому, на противагу розвиненим країнам, де виробництво зміщувалося у середньо і високотехнологічні сектори, в економіці України структурно-виробничі детермінанти характеризуються переважанням сировино-видобувних та низько технологічних виробництв аграрних та промислових видів діяльності, оскільки лише вони змогли забезпечити такі «швидкі гроші» на тлі відсталості галузей глибокої переробки та відсутності належної мотивації як у суб'єктів, так і у самої держави, щодо їх модернізації. Якщо у 1990 р. найбільшою у випуску промислової продукції була частка машинобудування (30,5%), харчова промисловість була на другій позиції (18,6%), далі слідувала чорна металургія (11%) та легка промисловість (10,8%), то до 2010 р. ситуація кардинально змінилась: у переробній промисловості металургійне виробництво, будучи експортно- орієнтованим, посіло першу позицію (18,8%), другим було виробництво харчових продуктів (18,1%), третім - машинобудування (9,3%), а легка промисловість (текстильне виробництво і виробництво одягу) практично зникла як галузь, маючи частку лише 0,7%. До 2016 р., чималою мірою внаслідок воєнних дій на сході країни, структура виробництва знову зазнала помітних змін: першу позицію у переробній промисловості посіло виробництво харчових продуктів (21,6%), на другу сходинку перемістилося металургійне виробництво (17,1%), а машинобудування скоротилося до свого мінімуму за 25 років (6,6%).

Внаслідок відкриття вітчизняного ринку Україна впродовж останніх десятиліть змінила вектори своєї зовнішньої економічної і політичної інтеграції в рамках регіональних об'єднань і союзів. Зміні цих векторів також сприяли суперечливі торгівельні обмеження і війни впродовж 2010­2013 рр. і раніше з боку Російської Федерації по окремим важливим позиціям вітчизняного експорту до неї. Змінилась не лише географія вітчизняних експорту та імпорту, але і їх товарна структура, причому у гірший для країни бік. Так, якщо у 2000 р. на країни СНД припадало 30,6% вітчизняного експорту та 57,5% імпорту, на країни ЄС (28) відповідно 31,4% та 29%, а на країни Азії - 23,9% та 6%, то у 2015 р. збільшилась частка експорту в ЄС до 34,1%, імпорту - до 40,9%, в країни Азії - до 32,5 та 19,3%, тоді як з країнами СНД обсяги торгівлі різко скоротилися, відповідно до 20,5 та 27,9%.

Розширення торгівлі з ЄС та звуження з країнами СНД призвело до зростання сировинної спрямованості вітчизняного експорту та підвищення технологічності імпорту, ураховуючи той факт, що саме останні були основними споживачами вітчизняної середньо і високотехнологічної продукції машинобудування.

Зміщення у структурі експорту вказують на перетворення країни з індустріально-аграрної на аграрну, а у структурі імпорту - на посилення зовнішньої технологічної залежності, що у поєднанні веде до поглиблення процесу деіндустріалізації і укріплення в економіці моделі так званого «збіднюючого» чи «виснажливого» розвитку.

Відкриття внутрішнього ринку і стрімке завоювання імпортом домінуючих позицій на ньому призвели до швидкого перенесення в країну стандартів і практик споживання з розвинених країн на тлі непристосованості та неспроможності власного виробництва до їх задоволення, яка зберігається і донині. У сукупності це визначило формування особливостей фінансово-інвестиційних детермінант

вітчизняної деіндустріалізації.

Насиченість внутрішнього товарного ринку та широта товарного асортименту, відкриття перед населенням доступу до матеріальних благ сучасної західної цивілізації, на тлі відсутності у громадян, з одного боку, виваженої і раціональної культури споживання, а з іншого - високої продуктивності праці, сформували ряд суперечливих ефектів, які чималою мірою вплинули і на інституційні деформації, і на формування соціальної невдоволеності і соціальних конфліктів. У населення швидко розвинулась «жага» до споживацтва, не підкріплена такою ж «жагою» до ефективної праці. У заможних верств, представників вищих щаблів влади і бізнесу це перетворилось у демонстративне, клептократичне, «елітне» споживання. У середніх і малозабезпечених верств це посилило відчуття власної бідності, нерівності і соціальної невдоволеності.

Випереджаюче формування завищених споживчих запитів і культу споживацтва на тлі низькопродуктивного виробництва привело до чималих проблем у фінансовій сфері загалом, та інвестиційній зокрема. Не лише у населення, але і у влади, як відмічає В.Геєць, сформувався «стереотип поведінки споживання не за ресурсами і життя не за коштами» [14, с. 8]. Досить поширеним став міф, що добробут населення розвинених країн забезпечується завдяки постійному життю у борг. На державному рівні ці стереотипи трансформувались не у політику розвитку виробництва, а у політику постійних запозичень коштів на покриття дефіциту бюджету. Формування ж самого бюджету відбувалося, виходячи не з реально отриманих результатів економічної діяльності, не із запитів на модернізацію виробничого базису країни, а з «роздутих» запитів на споживання, як у формі соціальної підтримки населення, так і у вигляді безпосередньо державного споживання.

На тлі деградуючої економіки, намагаючись підтримувати уже звичний для себе рівень споживання, українська держава потрапила у «борговий зашморг» перед зарубіжними позичальниками, коли левова частка нових запозичень спрямовується на покриття зобов’язань за старими, решта - знову таки на підтримку споживання і соціальні зобов’язання держави, а не на розвиток виробництва, при цьому рівень обслуговування боргу за рахунок бюджету зростає, а реальна дохідна база бюджету звужується внаслідок постійної стагнації виробництва. Водночас міжнародні донори надання своїх позик супроводжують вимогами, реалізація яких Урядом часто відверто негативно відбивається на суспільних настроях, оскільки має наслідком звуження соціальних гарантій населенню та його збідніння [15].

Для населення споживання понад власні ресурси і життя у борг особливо характерно проявилося у поширенні споживчого кредитування. Його обсяги були зіставні із рівнем кредитування переробної промисловості. Ураховуючи, що споживчі кредити надавалися на непродовольчі високотехнологічні товари тривалого використання, причому переважно іноземного походження (автомобілі, побутова техніка і електроніка, засоби зв'язку), можна говорити, що такі кредити стали для вітчизняних галузей переробки суттєвим чинником їх пригнічення, а для іноземної продукції - механізмом прискореного просування на внутрішній ринок, що не могло не позначитись на посиленні сировинного ухилу вітчизняної промисловості.

Корпоративний нефінансовий сектор економіки не став винятком у веденні своєї діяльності за рахунок боргів. За останнє десятиліття, за спостереженнями В.Зимовця та Н.Шелудько, його борг стрімко нарощувався: якщо у 2005 р. він майже не перевищував власний капітал, то до 2016 р. співвідношення між ними (боргова залежність) сягнуло 4,37 разів [16]. Надвисока боргова залежність, незначна роль банків у фінансуванні та нагромадженні капіталу поряд із поширенням тіньової діяльності та офшорних схем виведення коштів з країни, як вказують дослідники, є ознаками деформованої «квазіринкової» фінансової моделі ведення бізнесу в Україні. Вона утворилась внаслідок вищезгаданих деформацій інституційної системи та системи прав власності як її ключової складової. У даному контексті це проявляється, по перше, у слабкому захисту прав кредиторів та, по друге, у недовірі до банківської системи. Зокрема, за даними Світового Банку, станом на червень 2017 р. в Україні за завершенням процедур банкрутства суб'єктів кредиторам відшкодовувалось в середньому 7,5% суми вкладених ними коштів, тоді як в Норвегії та Японії - 92%, Великій Британії - 88,6%, Німеччині - 84,4%, США - 78,6%, Польщі - 60,6 %.

Утвердження у суспільстві пріоритету поточного споживання над відкладеним інвестиційним на тлі високих ризиків постійного переділу та неправомірного відчуження власності, відкритості внутрішнього ринку і відсталості виробництва, безпосередньо позначилось на відтворювальних процесах у виробництві. Незадовільний рівень захисту прав інвесторів зробили інвестиції у виробництво непривабливими для бізнесу, а рівень валового нагромадження основного капіталу наднизьким. Криза відтворення набула рис перманентності і стійкого поглиблення, що підтверджується постійно наростаючим рівнем зносу основних засобів в економіці та промисловості і зрештою може обернутися повним колапсом економіки уже в найближчій перспективі.

У результаті деструктивних трансформацій у системі прав власності й зумовленого ними переважання поточного споживання над інвестиційним на тлі поширення західних споживчих практик та збереження низької культури виробництва і якості управління ним, відбулося не лише інвестиційне «виснаження» економіки, але й, що більш важливо, набуття нею неспроможності до відтворення на інноваційній основі. Це ключова характеристика інноваційно-технологічних детермінант деіндустріалізації країни.

Успадкований від колишнього СРСР високий рівень освіченості населення виявився незатребуваним у процесах переділу власності і не став перешкодою для формування олігархічного капіталу, що згодом дало поштовх до руйнації і деградації освітнього потенціалу країни, оскільки мотиваційна основа його формування була суттєво підірвана несправедливим розподілом власності і великим розшаруванням суспільства за рівнем статків. Освіта і високий рівень освіченості перестали бути для пересічної людини головним фактором високих статків, гарантії отримання високооплачуваної роботи за фахом, соціальної і моральної задоволеності своїм життям. Відповідно спроможність економічної системи до генерування та імплементації інновацій суттєво послабшала.

Ще одним не менш важливим чинником такого послаблення виявилася непристосованість системи організації вітчизняної науки до нових умов господарювання - до потреб як нових власників підприємств, так і до запитів ринку на інноваційні товари і послуги. Пам’ятаючи, що інновації розглядаються підприємцем насамперед як джерело отримання прибутків за умови, якщо інші джерела відсутні або себе вичерпали, слід зазначити, що незахищеність і розмитість прав власності в Україні призвели до появи феномену перманентного генерування джерел прибутків, пов’язаних не з впровадженням інновацій, а з переділом власності і національного багатства країни.

Крім того, довільне маніпулювання владою правами пересічних громадян зумовило дискримінаційний перерозподіл доходів країни від більшості населення на користь «олігархічної» і владної меншості, що стало ще одним «неінноваційним» і практично невичерпним джерелом прибутків останніх. Тому інноваційна детермінанта розвитку українського суспільства виявилась де-факто нівельованою насамперед інституційно- політичною детермінантою і комерціалізації соціуму на інноваційних засадах, як відзначає В.Геєць, не відбулося [14, с. 8]. Замість такої комерціалізації держава запропонувала населенню малоефективну і надмірну порівняно зі своїми фінансовими можливостями систему соціального захисту для згладжування відповідних негативних наслідків трансформації відносин власності і несправедливого перерозподілу багатства країни. Саме підміна комерціалізації соціуму на його соціальний захист, за висновком В.Гейця, стала головною помилкою реформ з усіма їх негативними наслідками для населення країни.

Відповідно наука в Україні перестала розглядатися державою і бізнесом як головна умова розвитку економіки та добробуту суспільства. Прикладна галузева і виробнича складові науково-технічної діяльності у вигляді галузевих НДІ і заводських дослідницьких лабораторій практично зникли в Україні. Академічна наука перетворилась в уявленні держави на «утриманку», видатки на яку розглядаються, за висловом В.Гейця, як ніщо інше як форма «соцзабезу» для тих, хто в ній працює [14, с. 9].

Нівелювання державою прав пересічних громадян і несправедливий по відношенню до них переділ власності в країні з обмеженням можливостей для самореалізації «інноваційних» творчих здібностей людини та появою неефективної патерналістської системи її соціального забезпечення, сформували в українському соціумі такий деструктивний феномен як суспільство суцільної недовіри, страху і протестів. Саме його можна вважати головною соціальною детермінантою, що обумовлює, поряд з іншими детермінантами, характер розвитку вітчизняної економіки та виробництва. Основна модель поведінки членів такого суспільства це не конструктивний соціальний діалог і взаємовигідне партнерство, а «війна всіх проти всіх», зумовлена недовірою всіх до всіх і страхом всіх перед усім.

Підсумовуючи вище викладене, відзначимо, що зміна економічної і соціальної моделі функціонування українського суспільства, модернізація виробництва в його інтересах та загалом переведення країни на рейки сталого розвитку, має розпочатися насамперед із виправлення деформацій в системі прав власності у напрямах забезпечення гарантування прав як пересічних громадян і суб'єктів господарювання, так і перегляду результатів несправедливого перерозподілу національного багатства країни. Почати слід з деолігархізації країни, вибудовування двостороннього паритетного зв'язку між суспільством та державою, перебудови структури державного управління країною виходячи не з інтересів кримінальних олігархічних бізнес-груп, а з інтересів суспільства та розвитку внутрішнього виробництва для задоволення його соціальних, споживчих та інвестиційних потреб. Велика власність має стати надбанням не олігархії, а усього населення країни через її «демократизацію», притаманну найрозвиненішим країнам світу, тобто передачу у розпорядження і управління державним суверенним фондам, акціями яких у рівній мірі мають володіти усі громадяни країни.

Поряд з цим слід зважити на ряд інших обставин. Насамперед йдеться про урахування трендів науково-технологічного розвитку світової промисловості у вибудовуванні відповідної політики розвитку виробництва в України. Поширення у світі Четвертої промислової революції на тлі політики подолання деіндустріалізації та підвищення зайнятості в розвинених країнах супроводжуватиметься максимальною локалізацією виробництв, замиканням технологічних циклів і ланцюгів створення доданої вартості в межах їх національних юрисдикцій чи економіко-політичних союзів, зокрема ЄС. Тому Україні у перспективі слід очікувати від розвинених країн посилення протекціонізму і бар'єрів для входу на їх ринки українських товарів, насамперед середньо і високотехнологічних, при одночасному нав’язуванні Україні аграрної, ресурсно-сировинної і низькотехнологічної спеціалізації.

Зважаючи на наявне високе безробіття в Україні і можливе подальше суттєве посилення структурного безробіття, причому як у сфері виробництва, так і у сфері послуг, внаслідок усе тієї ж Четвертої промислової революції, Україні слід більш помірковано підходити до технологічної складової модернізації свого виробництва, акцентуючи увагу не лише на безумовному підвищенні продуктивності праці, але і на збережені і можливому збільшенні високопродуктивних робочих місць в промисловості та секторі послуг, насамперед наукомістких.

Слід пам’ятати, що зовнішньоекономічна детермінанта у вигляді надмірної орієнтації виробництва на зовнішні, переважно сировинні, ринки і домінуючої присутності на внутрішньому ринку іноземної продукції, чималою мірою причетна до деградації структури виробництва і невигідної інтеграції економіки України у світову. Тому, модернізація має супроводжуватися заходами щодо суттєвої диверсифікації вітчизняного виробництва, його відходу від сировинної і низько технологічної моноспеціалізації, відмови від надмірної експортної спрямованості, переорієнтації при поміркованому протекціонізмі на потреби внутрішнього ринку і зниження імпортозалежності внутрішнього споживчого та інвестиційного товарних ринків. Такий крок дозволить наблизити можливості вітчизняного виробництва, як у частині випуску продукції, так і у частині зростання доходів населення, до привнесених ззовні стандартів споживання і споживчої поведінки, відмовившись від практики життя у борг, як держави, так і суб’єктів виробництва і пересічних громадян. Поряд з цим, переорієнтація виробництва на внутрішній ринок загалом зменшить залежність української економіки від коливань світової кон’юнктури.

Концептуально, за своєю направленістю та у відповідності з цілями сталого розвитку відродження вітчизняного промислового виробництва повинно бути соціально-ендогенним, орієнтованим насамперед на задоволення внутрішніх потреб країни за рахунок розбудови диверсифікованого власного виробництва глибокої переробки. За своїм змістом і формою промислова політика в Україні повинна поєднувати у собі інструментарій як «вертикальної», так і «горизонтальної» нормативних моделей такої політики, прийнятих у світі. Інструментарій «вертикальної» моделі слід використовувати для зміни структури виробництва, його технологічної модернізації і створення нового виробництва. Водночас, активізація підприємницької та інноваційної діяльності суб’єктів має досягатися інструментами «горизонтальної» моделі політики. Важливою рисою вітчизняної модифікації промислової політики має стати акцент на створенні та використанні державою спеціальних інститутів розвитку для стимулювання як попиту, так і пропозиції у пріоритетних секторах, а при формуванні секторальної і технологічної структур промисловості слід виходити із вигідної для країни спеціалізації у глобальному, європейському та внутрішньому вимірі, ураховуючи як наявні ресурси і ризики, так і спроможність суспільства досягти цілей сталого розвитку.

Список використаної літератури:

1. Ярошевич В. Современные мировые тенденции развития промышленности // Белорусский экономический журнал. - 2017. - № 2. С. 21-36.

2. Залознова Ю.С. Економічні та соціальні проблеми розвитку промисловості : монографія /НАН України, Ін-т економіки пром-сті. Київ. - 2017. - 288 с.

3. Кораблін С. Країна застиглих реформ. До 30-річчя Вашингтонського консенсусу // Дзеркало тижня. 15-21 вересня 2018 р. № 34. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://dt.ua/macrolevel/krayina-zastiglih-reform-287791.html

4. Clark C. The Conditions of Economic Progress. / C.Clark // London, Macmillan and Co. - 1940. - 515 p.

5. Rodrik D. Premature Deindustrialization / School of Social Science, Institute for Advanced Study // Economics Working Papers. - Princeton. - 2015. - № 107. - 51 p.

6. Красильщиков В. Деиндустриализация, реиндустриализация и развитие // Мировая экономика и международные отношения. 2016. Том 60. № 8. С. 34-43.

7. Звєряков М. Глобалізація і деіндустріалізація: зміст, суперечності та способи їх розв’язання // Економіка України. - 2017. № 11. - с. 3-16.

8. ЮНИДО. Отчет о промышленном развитии - 2016. Роль технологий и инноваций во всеохватывающем и устойчивом промышленном развитии. Обзор. - Вена. - 2015. - 61 с.

9. Радыгин А. В поисках институциональных характеристик экономического роста /А.Радыгин, Р.Энтов //Вопросы экономики. 2008. - №8. С. 4-27.

10. Робинсон Дж. Почему одни страны богатые, а другие бедные. Происхождение власти, процветания и нищеты. / Д.Аджемоглу, Дж. Робинсон // Москва. Изд-во АСТ. - 2015. - 575 с.

11. Кіндзерський Ю. Інституційна пастка олігархізму і проблеми її подолання // Економіка України. — 2016. № 12. - С. 22-46.

12. Головньов С. Хто контролює державні підприємства? / С.Головньов, Ю. Віннічук // Бізнес-Цензор. Новини. 2019. 13 березня. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://biz.censor.net.ua/resonance/3116185/hto_kontrolyu_derjavn_pdprimstva.

13. Кораблін С. Модель відстаючого зростання: економічні фактори та наслідки для України // Економіка і прогнозування. - 2016. - № 2. - С. 74-85.

14. Геєць В. Інституційна обумовленість інноваційних процесів у промисловому розвитку України //Економіка України. - 2014. - № 12. С. 4-19.

15. Богдан Т. Зовнішнє боргове навантаження та виклики для валютно- фінансової політики України //Економіка України. - 2016. № 7. С. 21-32.

16. Зимовець В. Боргове навантаження та інвестиційна дисфункція в реальному секторі економіки України / В.Зимовець, Н.Шелудько // Економіка промисловості. - 2017. № 3 (79). - С. 82-95.

1.3.